Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

так страждає! Я просто хотіла, щоб вона знала, що я не покинула її, що я поряд, чую її, бачу…

− Даремно, − втрутилася Каміла. − Поки ти таму комі, мама вважає тебе живою. Якби ж вона побачила твою іншу сутність, то вирішила б, що ти вже померла. Так сталося, що для людей Реальності іншу подобу, інший вияв буття може мати лише мертва людина. Тож цим ти б її лише налякала.

− Вибачте, я не подумала. Я просто ще багато чого не розумію. Але я спробую.

− Куди ж ти дінешся, − мовив Метр і продовжив, звертаючись уже до Оксентія: − Тепер, думаю, ваша черга виховувати цю панну. Не заперечуєте?

Оксентій усміхнувся.

− Залюбки. А тим часом тобі варто заопікуватися іншою панянкою. Аврора знову щось не поділила з Іллею й чекає, щоб ти допоміг їм посклеювати побиті горщики.

Метр глипнув на дівчину, що вже підвелася й чекала моменту, щоб вилити своє відро образ. Сутички цієї парочки вже нікого не дивували. Метр утомився вислуховувати їхні скарги. Але він − авторитет, тому нічого не залишається, як, підхопивши дівчину під руку, провести у свій кабінет і вкотре порозкладати все по полицях. У залі залишилися тільки Оксентій, Лія та Матвій.

Читач зрозумів, що розмова вчителя й учениці дуже важлива і йому доведеться залишити їх сам на сам. Та поки йому про це не натякнули, не поспішав покидати зали.

− Що ж, дівчинко моя, − почав Оксентій, − ти, бачу, вже дещо зрозуміла з того, що з тобою відбулося і що ще має відбутися.

− Трохи, − відказала Лія. − Я в Нічгороді, де живуть письменники, які перебувають на межі життя та смерті.

− Невдале визначення, − аж скривився дідусь, − але нехай буде так. Як думаєш, що ти тут робитимеш?

− Мабуть, писатиму.

− Тобі вже видали ручку й папір?

− Краще вже ноутбук, − спробувала пожартувати Лія. − Та я вже не така дурна. Я втямила, що тут пишуть трохи інакше, і це дуже добре, бо я з дитинства ненавиділа писати й роблю це, як курка лапою.

− Добре, − усміхнено погодився дід. − Що ти ще знаєш про Країну?

− Знаю, що, окрім Нічгорода, є й інші міста…

− О, до речі, − перебив Оксентій, − геть забув. Знайомся, це Матвій. − Він підійшов до юнака, який уже почав був думати, що про нього забули. − Мешканець Місяцеграда.

Лія лише зараз помітила в кімнаті ще одну людину. Перед нею стояв високий, дужий хлопець. Міцна, ніби вилита з бронзи статура свідчила, що це атлет. І лише очі, блакитні, трохи стомлені й сумні, жили ніби самостійним життям, видаючи людину розумну, перейняту одвічними питаннями існування.

− Матвій − Читач, − пояснив дідусь.

Лію, здається, здивувала ця репліка. Адже в Країні мешкають митці − творці, таланти… А що ж тут робить Читач? Вона негайно вирішила озвучити своє здивування.

− О, моя люба. Щоб стати Читачем, треба мати неменше хисту, ніж Письменнику. І перших значно менше, ніж останніх.

− Справді? − Лія не переставала дивуватися.

− Так. Окрім того, саме вони визначають наше існування: не буде їх, ми теж не будемо потрібні. Вони нас надихають, задають темп нашій творчості, а ми лише перетворюємо дійсність залежно від їхніх потреб. Одним словом, ми творимо для них життя.

− Якщо вас послухати, то виходить, що споживач важливіший за виробника.

− Так і є. Але зауваж − не кожен споживач, а лише той, що й сам має хист творця.

− Я геть заплуталася, − відмахнулася Лія. Мабуть, вона ще не готова до таких розмов.

Раптом її осінило.

− Добре. Якщо ви кажете, що талант Читача важливіший за талант Письменника…

− Хіба я таке казав? − перебив її дід. − Я сказав, що це теж великий талант, але всі таланти важливі однаково.

− Добре. Кажете, вони однаково важливі? А я хочу заперечити, бо вважаю, що Письменники важливіші, потрібніші.

− Чому це? − втрутився нарешті Матвій і відразу почервонів, бо його ж не запрошували до дискусії і він би ніколи через свою вихованість не втрутився, якби репліка новенької не зачепила хлопцевого самолюбства.

− Зараз поясню, − вела своєї Лія. − Якби Читачі були потрібніші Країні за Письменників, то я б потрапила саме в Місяцеград, а не в Нічгород. Бо такого читача, як я, ви у всій Реальності не знайдете. За все своє життя Там я, може, і написала кілька милих книжечок (уявних, звісно), може, мала кілька непоганих ідей. Зате як я читала! Я читала з дитинства, читала все, читала всюди. Я обожнювала книжки. Для мене день вважався назавжди втраченим, якщо я не прочитала бодай сторіночку. Я марила книжками. Ні сон, ні потреба в їжі не могли мене відволікти. Я гладила книжки, нюхала їх. Я мріяла жити в бібліотеці, щоб навколо мене були лише книжкові полиці. Колись моя улюблена телеведуча Ольга Герасим’юк сказала, що в дитинстві мріяла бути читачкою, не знаючи, що такої професії не існує. Я теж усе своє життя мріяла бути просто читачкою. Мріяла, щоб з’явилася така професія − просто читати різні книжки: художні, науково-популярні, розважальні… Якби така професія справді існувала, я будь-що її опанувала б…

Лія замовкла й перевела подих. Вона сама від себе такого не очікувала. Давно вже з таким захватом нікому нічого не розповідала.

Захват прочитувався й на обличчях чоловіків. Окрім того, Матвієві ще й були знайомі ці відчуття.

Першим наважився порушити мовчанку Оксентій:

− Я вражений, Ліє. Але я маю й контраргументи. Ти любиш книжки, любиш читати, але це люблять всі Письменники, не лише Читачі. Однак Письменники ще й самі можуть писати. Невже в тебе ніколи не виникало почуття заздрості до якогось талановитого письменника?

Дівчина на мить замислилася.

− Авжеж, виникало. Це ж нормально. Я людина, і я можу обманювати будь-кого: мовляв, не заздрю успіхам інших, але це ж природно, це людська сутність.

− Цілком із тобою згоден. Але ж у тебе ніколи не виникало почуття заздрості, скажімо, до механіка, що сконструював дуже вдалий автомобіль?

− Ні, бо це мені нецікаво.

− Отож. Ти не цікавишся тим, чого не вмієш, і не вмієш того, чим не цікавишся. А писати ти можеш. Сама можеш перетворювати дійсність. А читаючи інших, ти просто вчишся, і коли в них щось виходить дуже вдало,